У Росії є великі можливості для того, щоб розвивати відновлювальну енергетику. Однак незважаючи на це, на сьогоднішній день вона, якщо довіряти статистиці, займає лише 64 місце в світі за обсягом загальної електричної потужності вітропарків. Інакше кажучи, в Росії в наявності майже повна відсутність інтересу до потенціалу даної сфери енергетики.
Згідно з різними джерелами сумарна потужність вітроелектростанцій в Росії становить не більше 16-17 МВт електроенергії. При цьому згідно з даними Bloomberg в Китаї потужність всіх вітроелектростанцій складає близько 76 ГВт. А це означає, що російська вітроенергетика виробляє за рік приблизно стільки ж енергії, скільки китайська вітроенергетика може видати за 2 години.
Фахівці стверджують, що головна проблема розвитку альтернативної енергетики в Росії полягає в тому, що подібні проекти потребують значних фінансових впливах, хоча проведення, скажімо, Олімпійських ігор в Сочі, доводить той факт, що для реалізації великих енергетичних вливань вистачає можливостей, необхідно тільки бажання.
Російський обиватель в масі своїй вважає, що вітри дмуть лише на океанських берегах, однак згідно з даними звіту 2015 року від групи експертів з компанії AnalyticResearchGroup, Росія має найбільший вітропотенціалом в світі. Технічний потенціал вітряних електростанцій РФ оцінюється в 2 469,4 млрд. КВтг на рік, а загальні ресурси в даній галузі визначаються в 10,7 ГВт. Найбільші вітрові енергетичні зони в Росії розташовуються як правило на островах і узбережжі Північного Льодовитого океану від Камчатки до Кольського півострова; в районах Дону, Середньої і Нижньої і Волги; на узбережжі Азовського, Чорного, Балтійського, Баренцового, Охотського і Каспійського морів; на Алтаї, в Карелії, на Байкалі, в Туві.
На даний момент на 70% території Російської Федерації бензинові або дизельні електростанції є чи не єдиними джерелами енергії. Приміром, на Крайній Півночі, де живе більше 10 мільйонів чоловік, щороку витрачається 6-8 мільйонів тонн палива. Згідно з оцінками експертів, Застосування ветродізельного установок в даному регіоні дозволить скоротити витрату палива в два-три рази, що знизить ціну електроенергії.
У віддалених регіонах країни вітроелектростанції найбільш перспективні, адже люди живуть там далеко від ЛЕП, і ціни на паливо багаторазово збільшуються через транспортування енергетичних ресурсів. Наприклад, органи управління в деяких віддалених регіонах Східного Сибіру витрачають на паливо більше половини бюджету населеного пункту.
На сьогоднішній день Росія виробляє приблизно 16 МВт вітряної енергії. Найбільша вітроелектростанція розташовується в районі селища Куликове (Зеленоградского район Калінінградській області), також великі електростанції знаходяться на Чукотці, в Комі, Калмикії і Башкортостані. На північному заході, сході і півдні країни існують придатні для будівництва вітроелектростанцій майданчики потужністю близько 2500 МВт, а також майданчики, які очікують проектних робіт по введенню потужностей більш 3000 МВт. При цьому на частку вітрової енергетики в Російській Федерації зараз відводиться 0,5-0,8% в загальному енергетичному балансі країни. Це вкрай мало, тому оптимізм вселяє той факт, що 23 травня 2013 року на засіданні Уряду отримали схвалення нормативні акти, що стимулюють застосування відновлюваних джерел енергії і локалізують виробництво обладнання для такої генерації на території країни.
У той же час в Європі розвиток вітрової енергетики йде стрімкими темпами. Наприклад, в Іспанії на острові Гран Канарія планується запуск вітрової турбіни висотою 154 метри з лопатями довжиною 62,5 метра.
Також показовим є приклад розвитку альтернативної енергетики в Німеччині. Чверть століття тому фермери земель Шлезвіг-Гольштейна почали установку перших вітряків. За ці 25 років першопрохідці в цьому напрямку досягли вражаючих результатів – відновлювана енергетика стала найважливішим сектором економіки цієї провінції з населенням всього 3 мільйони чоловік.
На поточний період цей регіон покриває велику частину потреби в електриці за рахунок альтернативних джерел енергії. При цьому 70% такої енергії береться з вітрогенераторів, ще 20% з біомаси, а 10% дають сонячні батареї.
Очевидно, що світова вітроенергетика на сьогоднішній день є основним напрямком стратегії розвитку відновлюваних джерел енергії, які повинні рано чи пізно замінити традиційні вуглеводні.
Найбільш широке застосування сьогодні отримують мережеві системи. Це пов’язано з тим, що даний вид систем не вимагає установки блоку акумуляторних батарей. Ще одним важливим фактором, який сприяє значному поширенню цього типу обладнання в Україні, є прийняття закону про «Зелений тариф». Згідно з ним, всю енергію, яка генерується за допомогою альтернативних джерел енергії (за винятком гідроелектростанцій і тих, які використовують доменний і коксовий газ) державне підприємство «Енергоринок України» обов’язково викупляти за тарифом 0, 18 € кВ/год (в перерахунку на гривні по курсу НБУ). Сукупність цих двох факторів зробила установку мережевих сонячних станцій економічно вигідною.
Для порівняння розглянемо варіант системи з можливістю економії електроенергії, функцією резервування і продажу електроенергії в зовнішню мережу. В даному випадку нам не обійтися без акумуляторів. Дана система має одну незаперечну перевагу – можливість забезпечити господаря електроенергією в той час, коли вона відсутня в міській мережі. У комплект поставки входить зарядний пристрій, який здатний працювати в режимі віярного відключення (2 години є міська мережа, 2 год відсутня).
В енергосистемі України має місце і третій тип – автономний. Капіталовкладення в побудову такого типу систем найвище в порівнянні з двома попередніми. Цей тип використовується, коли людина не має можливості підключення до державної мережі або вартість такого підключення дорівнює або перевищує бюджет даної системи. Ще один варіант, коли використовується саме цей тип систем, коли у людини є бажання повністю відмовитися від міської мережі. Вона володіє всіма недоліками і перевагами попереднього типу систем, але має один незаперечний плюс – термін окупності даної системи 0хв. У момент пуску станції в місці, де раніше не було електричної енергії, вона з’являється, або людина знаходить енергонезалежність, в залежності від цілей, які переслідувалися.
Провідна економіка Європи активно проводить “зелену” революцію. Розвиток відновлюваних джерел енергії тут субсидується за рахунок платників податків. Уряд Німеччини поставив перед країною вкрай амбітну мету: до 2050 року більше 80% усієї використовуваної в регіоні електроенергії має надходити з екологічно чистих джерел, а не від спалювання викопного палива. Країна вже стала одним з найбільших ринків сонячних батарей.
Із загального обсягу фінансування 300 млн. було виділено минулого тижня, а решта, як очікується, будуть виділені в наступному році у міру просування будівництва проекту.
Крім того, практикується використання і гарячих порід, в яких відсутні підземні води. В даному випадку енергетики закачують воду в підземні горизонти з її подальшим відбором вже в нагрітому стані. Високі «сухі» горизонти, температура яких, втім, не досягає градусу кипіння води, є і на великій кількості територій, де вулканічна активність взагалі відсутня, що надає геотермії статус перспективних джерел енергії, незалежно від місця їх географічного розташування.
Найбільш широке поширення геотермальна енергетика отримала в двох типах регіонів. В першу чергу вона розвивається там, де в силу природних умов існує велика кількість доступних гарячих джерел. Крім того, геотермічна енергія використовуються там, де спостерігається дефіцит горючих корисних копалин або ж доставка енергоресурсів ускладнюється важкодоступністю району. У ряді країн тепло або електроенергія, здобуті за допомогою геотермальних станцій, покривають істотну частку енергетичних витрат.
Сама природа розпорядилася так, що передовою країною в сфері використання геотермальних джерел стала Ісландія. У цій країні на відносно невеликій глибині температури води досить для виробництва енергії, що стало можливим завдяки високій вулканічній активності. В регіоні налічується близько сотні вулканів, а сам острів знаходиться на стику літосферних плит.
В даний час геотермальна енергетика в буквальному сенсі проходить стадію другого народження в Китаї. У цій країні галузь була закинута протягом сорока років. Інтерес до неї відновився з приходом до влади лідера країни Сі Цзіньпіна. Зусиллями генсека місто Сяньяне вже по праву може вважатися світовою столицею екологічної енергетики. В цілому по країні за три роки правління Цзіньпіна обсяг вироблення геотермальної енергії зріс з 28 до 100 МВт.
Зарубіжні експерти вважають, що великі перспективи галузь має в Казахстані. У ряді регіонів країни температура підземних вод досягає точки кипіння, що поряд з ростом вартості традиційної електроенергії робить геотермії привабливим об’єктом інвестицій. Відвідавши республіку професор Мічиганського університету Грем Норман вважає, що потенціал Казахстану не гірше турецького, де геотермальна енергетика розвивається і за межами районів з високою інтенсивністю гарячих джерел.
У геотермальних станцій, крім усього іншого, на відміну від ТЕС і навіть ГЕС, існує сувора прив’язка місця будівництва до певних ділянок в залежності від геології. Найчастіше (хіба що, крім Ісландії), такі місця знаходяться у важкодоступних районах, гористій місцевості. Не слід скидати з рахунків і високу мінералізацію підземних вод, що з часом призводить до закупорки свердловин.
Втім, на міжнародному рівні геотермальна енергетика вважається досить перспективним напрямком. Націленість на розвиток даного сегмента підтверджується рішенням нещодавнього Кліматичного саміту в Парижі. Представники 38 країн проголосували за нарощування вироблення геотермальної енергії на 500%. Ініціатива прийняття такого рішення належить Міжнародному агентству з поновлюваних джерел енергії (IRENA). Очікується, що розвиток галузі дасть можливість стримати несприятливі зміни клімату.
Застосування геотермальних джерел може частково вирішити проблему голоду в неблагополучних регіонах. В ООН вважають – впровадження геотермальної енергетики дасть можливість знизити дефіцит продовольства в ряді країн, що розвиваються, де просто відсутня електроенергія для забезпечення зберігання продуктів харчування, і, як результат – створити умови для накопичення запасів продовольчої безпеки.
